Читати книгу - "Ходіння Туди і Назад"

− То це я вже дві клінічні смерті пережила? − жахнулася дівчина й згадала свою бідолашну маму. − Але ж ви, здається, казали, що Письменник може бути або в комі, або померти до чи після того. А що відбувається з нами, коли ми помираємо під час коми? Це ж заперечує факт вічного існування жителя Країни.

− Так, заперечує. Але наслідків цього процесу ми не знаємо, бо хоча дехто й потрапляв у Коридор, та всі звідти щасливо виходили й більше на них ніхто не полював. Тому зараз ми можемо лише припустити, що наслідки можуть бути жахливі і для того, з ким це станеться, і для всієї Країни, тому нам слід докласти максимум зусиль, щоб захистити тебе.

− Але як? − У голосі дівчини вчувалося розчарування. Здавалося, вона вже геть не вірить у свій порятунок.

− Ми довго думали, − почав Оксентій, − і дійшли висновку, що хоч це й нечувано, хоч цього категорично неможна робити, та в нас немає іншої ради, ніж повернути тебе назад…

Лія нічого не могла збагнути. Це було неймовірно! Вона ж уже майже змирилася, що вічно перебуватиме тут, що ніколи не побачить маму, друзів, рідних… Тобто побачить, якщо захоче перейти через дзеркало, але не так, як колись. А тут їй кажуть, що хочуть її повернути. Як же це?

− Та хіба ж це можливо?

− Теоретично цього робити не можна, − почав уже Метр, − але за виняткових ситуацій… Думаю, зараз ситуація саме така. Хоча я був категорично проти. Ти маєш якусь незвичайну силу. Можливо, ти навіть здатна позмагатися з Коридором. Але ми не повинні ризикувати, залишивши тебе тут. Ти маєш повернутися. Хтозна, може, Там твій хист потрібніший.

− Себто Там я просто вийду з коми й житиму далі?

− Так.

− Заждіть. Але ви ж казали, що такого ніколи досі не було. Люди ж іноді виходять із коми?

− Так, виходять, але не ті, що були в Країні. Кожен, хто потрапляє в Країну, мусить бути в комі, але не кожен, хто впадає в кому, потрапляє в Країну. Іноді це звичайний процес людського життя, а не шлях до мистецтва.

Ніхто й не сподівався, що це засмутить Лію. Вона ж тут зовсім мало, ще не звикла до Нічгорода, ще тужила за рідними. Інший би на її місці був щасливий. Але дівчина сумувала. І це найкраще доводило те, що вона справжній Письменник. Шкода, що з нею треба розпрощатися.

− Не сумуй, − спробувала втішити дівчину Каміла. − Ось ти бідкалася, що не зможеш нічого видати під своїм іменем у Реальності. А тепер у тебе є така можливість. Окрім того, ти зможеш стати Там чудовим реципієнтом.

− Так, − Метр теж узявся заспокоювати Лію. − Може, навіть хтось із нас матиме змогу під’єднатися до тебе. І вважатиме це за честь.

− Але ж я так нічого й не створила в Нічгороді…

Оксентій чекав на це.

− Я знав, що це тебе засмутить. Тому ми вирішили, що дамо тобі можливість написати один твір. Звісно, нам треба поспішати, тому я взяв на себе сміливість самотужки підшукати тобі належного реципієнта, щоб ти сама не гаяла на це часу, якого нам і так бракує.

− Справді? − Лія була дуже задоволена. Це справді неймовірно: вона мала можливість відчути себе донором, а згодом − і реципієнтом.

− Так. Я пригледів одну дуже цікаву й талановиту дівчину. До речі, вона навіть схожа на тебе. Не зовні, звісно, а за вдачею. Та й життя в Реальності у вас схоже. Як і ти, вона живе лише з мамою, у дитинстві відвідувала літературну студію, писала оповідання. У неї навіть татарське коріння, як і в тебе. Тут, у Нічгороді, є її щоденники, її твори. Прочитай, і берися до діла: напишеш для неї геніальну книжку, але, на жаль, лише одну…

Я не могла зволікати, тому відразу взялася творити для дівчини-реципієнта, що її обрав для мене Оксентій. Я мала стати її музою, а це дуже відповідально.

Правду кажучи, я сподівалася на щось більше, ніж те, що прочитала. Та зважаючи, що це була зовсім юна дівчина (та й не слід забувати, що писала вона сама, без нашої допомоги), я таки зуміла оцінити хист і вирішила написати твір, який назавжди закарбує її ім’я в історії світової літератури. Але це буде лише один твір. Це викликало в мене суперечливі почуття: чи слід узагалі за таке братися? Адже я стану для неї музою тільки на одну книжку. Так, вона прославиться, але назавжди залишиться автором лише однієї книжки. Чи маю я право прирікати її на таке? А вона ж таки дуже хороша, талановита і, може, змогла б дочекатися допомоги постійного мешканця Нічгорода, який створював би для неї шедеври. Чи навіть вона сама змогла б сюди колись потрапити.

Але вибору вже не було. Я читала щоденник, у який вона записала весь свій незначний доробок − низку коротких, по-дитячому наївних оповідань, які, проте, засвідчували самобутній талант.

Перші її спроби були найкращі − пронизані містичним пафосом, якимись фатальними подіями. Вона нагадувала мене саму: у підлітковому віці я теж чомусь забивала таким голову. Думала про вічне, шукала сенс життя, хотіла зрозуміти, для чого існую. Зараз це мені здається доволі смішним, але тоді я вважала, що лише таке й мусить цікавити чотирнадцятирічну дівчинку.

В усьому, про що писала моя реципієнтка, − у любові, депресії, смерті, − вона намагалася віднайти чиюсь волю, чийсь вказівний перст. В усьому їй убачався фатум. Можливо, вона інтуїтивно відчувала, що існує десь Нічгород, де пишуть життя і що хтось керує Реальністю?

Одна її ідея мені дуже сподобалася. Це думка про вічне кохання в найпершому оповіданні. Вона така наївна, що викликає замилування. Та, незважаючи на романтичність, молода письменниця виявилася дуже жорстокою: безжально нищила своїх героїв, перекреслювала їхні долі лише для того, щоб донести до читача якусь фаталістичну ідею. Так багато письменників розправляються зі своїми персонажами, а коли в їхньому житті стається щось лихе, то нарікають на Бога: мовляв, чому він такий несправедливий. А якщо уявити, що Бог − це теж письменник, то чому ж він не може так поводитися з живими людьми, як вони поводяться з персонажами своїх творів? А